У містечко Крута гора прийшов сивий вечір. Здійнявся вітер, почало смеркатися і все завмерло, ніби в очікуванні чогось страшного і незворотного. У той час славетний сотник Чигиринського полку Данило Бийбіда повертався до рідного міста з далекого походу.
Заїхав у головну браму – і не впізнав. Данило їхав узбіччям почорнілого лісу без звірів, проїхав повз зів’яле поле – без урожаю, а далі берегом колись повноводної річки – без риби. “Таке враження, що благодать вивітрюється”, – подумав собі козак.
Він попрямував до головної площі Крутої гори, припнув свого коня і стомлено озирнувся. Навколо – ні душі. Данило пройшовся вулицею вверх, до канцелярії. Здалеку йому здалося, що на ганку хтось сидить. Підійшов ближче і справді – білявий хлопчина сидить на колоді і щось розгляда біля своїх ніг.
“Вітаю, юначе, – привітався наш козак. – А де всі люди поділися? Ярмарок якийсь приїхав чи ще щось може сталося? Повітря наче пронизує туга, чую щось недобре”.
“Одного ранку я прокинувся, а батьків моїх не було вдома. І сусідів, і нікого у місті, – відказав юнак. – Коли це було – не скажу, час ніби зупинився, все почало чорніти і скніти. А Ви звідсіля будете, добродію?”
“Так, батьків моїх вже немає, але тут залишилась моя сестра. Треба довідатися що сталося. А що чувати, що люди кажуть, звідки напасть?”
“Кажуть далеко на півночі є темне царство чорного чаклуна і лиходія Болотника-Відступника, кожного дня насилає він порчу і своїх темних духів здалека, бо сам боїться вийти зі свого підземного лігва на болотах”.
“Біда-біда”, – подумав Данило. Він щойно повернувся з далекого походу, але треба землю рідну боронити, людей визволяти, лиходія знищити.
“Але як мені самому ворога здолати?”. І хоч кремезний був Данило, і воїн вправний, яких рідко земля родить, проте розумів він: щоб здолати нечисть, треба зібрати ватагу таких самих безстрашних воїнів як і він. “Без побратимів тут не обійтися”.
“Гей, хлопче. Маю добрих друзів у сусідній Речі Посполитій та у далекій туманній Британії, вони б могли мені допомогти. Але їхати до них довго…, – замислився Данило. – А чи не знаєш, де гонець наш? Він десь тут завжди при канцелярії крутився”.
Хлопець, на хвилину задумавшись, сказав: “Нема його давно, зник десь у темряві. Та й шлях неблизький, не встигне жодна людська істота поїхати так далеко і повернутися вчасно, поки тут ще є кого рятувати. Потрібен тобі помічник, з магічними здібностями, крилатий, вірний як пес. Кажуть, є один такий, що сполучає світи, між ними літаючи. Також кажуть, у часи, коли не було нашого священного стольного граду Києва, в далеких краях звали його Сенмурвом. Але тепер, якщо згадаєш, як ми цю істоту назвали й промовиш його ім’я вголос тричі – він з’явиться”.
Не встиг Данило й слова сказати, а юнак зник…
“Що, звідки…, – оторопів Данило, –“Як це дитинча може знати про давні часи, про далекі землі, про чари? Певне й не хлопчик він зовсім, а Прибожек, дитинча нехрещене. Але годі про це, треба прикликати духа-помічника!!!”.
Яке ім’я магічної істоти має промовити Данило?
Залишайте свої відповіді у формі за посиланням: https://docs.google.com/forms/d/1othyKrd9BPBqIYW68BBvRltlBCdhrkDjT67K2BPtjec